нотатки при світлі ліхтаря
Zettelkasten: коробка з-під взуття, яка пише книжки за вас
Як організувати особисту систему управління знаннями на папері — крок за кроком
Чому я почав писати про Макса і Цугі
Мені завжди подобалося писати хоч з моєю координацією це важка праця яка втомлює. Моя письменницька кар'єра почалася з дефіциту книжок. Я брав книжки в бібліотеці, їх треба було обов'язково повертати, а мені хотілося залишити щось собі — тож потрібно було якось фіксувати прочитане. Досить швидко, ще дитиною, я зрозумів: єдиний спосіб — не переписувати книжки, а писати історію про книжки. У мене був великий радянський календар на триста з чимось сторінок, по сторінці на кожен день, — у ньому я робив виписки й писав оту свою книгу. Значно пізніше я дізнався, що в добу Ренесансу це називалося commonplace books. Це, напевно, і був мій творчий дебют.
Про довіру як валюту
Я понад 7 років займаюся архітектурою верифікації та цифрової ідентичності. І головний урок за цей час дуже простий: системи довіри неможливо побудувати суто на криптоалгоритмах. Криптографія може гарантувати математичну незмінність запису чи валідність підпису, але вона безсила там, де починаються людські відносини.
87%
(передісторія до «97%»)
37%
приквел до «97%»
Коли ніхто не кричить «ну?»: чому книжка «Шахи без поспіху» потрібна не лише дітям, а й дорослим
Згадайте, як зазвичай дітей навчають чогось нового. У школі треба підняти руку швидше за сусіда по парті. На фізкультурі чи секціях — бігти наперегони. У буденних розмовах — відповідати одразу, бо переб'ють. Дорослі постійно кажуть «швидше», «ну що ти там застряг», «давай випивай чай і за уроки». Дитині змалечку транслюють думку: бути повільним — це вада, це соромно, це означає відставати.
Руській мір є разний
Руській мір є разний .
97% Техно-горор. Міні-роман.
Це техно-горор.
про трійошників
Ну от, мама в мене перфекціоніст по натурі, тобто вона , знаєш, або ти робиш офігенно, або ти не робиш взагалі. І десь вона в мені також садить, а батько – ні. Він такий трохи розслаблений. Якось так склалось, що від природи в мене багато чого не виходить ідеально. Тому що там є проблема з координацією, ще там з чимось. Коротше, перші роки школи для мене взагалі були повною сракою, тому що все, що там було потрібно, як я потім усвідомив, мені було просто фізично недоступно, але тоді про це ніхто нічого не знав, ніхто нічого не розумів, я просто мовчки страждав і розумів, що я там повний ідіот. Коротше, страшна біда. Потім я в якийсь момент зрозумів, що я ідеально не можу. Ну не можу я ідеально, коротше, і щоб було красиво також не можу. Але можу, щоб було якось. Тобто я не можу красиво пройти і не стерти черевики, але я можу дійти від точки А до точки B. І в принципі, я зрозумів, що треба фокусуватися не на тому, наскільки все гарно, а на тому, що я від нього отримую. В принципі,z є страшний трієштик. Трієшник - це така людина, яку дуже не люблять відмінники, тому що трієштник дозволяє собі зробити не те, щоб на відєбісь, ні, не зовсім так, а зробити достатньо і від цього бути щасливим. І це просто відмінників не просто дратує, воно виводить їх із стану рівноваги, тому що вони собі цієї розкоші дозволити не можуть. Так? Я не ідеальний. Взагалі багато людей можуть сказати, що я такий, і собі трохи розгільдяй . Але, ну, а що робить життя таке? Тому благословенні трієштники, тому що на них тримається цей світ. Я перестав страждати від того, що грибочки у мене в зошиті виходять кривенькі, і почав фокусуватися на інших життєвих речах. І мені полегшало тоді, коли мені було 8, а потім воно допомогло мені збудувати таке уявлення про світ, яке не дозволяє мені страждати від того, що я недосконалий, що люди довкола мене — долбайоби. Хоча воно мене дотепер, звісно, тригерить, що тут сказати. Але, ну, так, є як є.
Локальний ШІ-редактор для рукопису: Gemma 4 + pi agent + VS Code
Як зібрати редактора, бета-рідера й continuity-охоронця, які живуть у твоєму репозиторії, читають твою біблію персонажів і жодного байта твого рукопису не відправляють у хмару.
Таємниця буття та тягар вибору: Як Жан-Поль Сартр і Габріель Марсель сходяться у точці людської свободи
Коли ми говоримо про екзистенціалізм ХХ століття, перед очима зазвичай постає радикальний, атеїстичний всесвіт Жана-Поля Сартра, де людина «засуджена до свободи» у порожньому, байдужому космосі. Повним антиподом йому видається Габріель Марсель — родоначальник християнського екзистенціалізму (хоча сам він віддавав перевагу терміну «неосократизм»), для якого буття наповнене божественною присутністю та надією.
Україно-польські гащі, Феофан Прокопович і Франкенштейн, якого ми створили
Коли ми починаємо порпатися в історії україно-польських відносин, ми зазвичай падаємо на рівень мікроісторії: Волинь, операція "Вісла", образи Хмельниччини, "хто перший почав" і хто кому більше винен. Але якщо відступити на три кроки назад і подивитися на картину глобально, відкривається страшна і заворожуюча метаісторія.
Про самооцінку й впевненість у собі
Про самооцінку й впевненість у собі . Єдиний заклад, куди мене взяли вчитися, був Гімназія імені Шептицького . Ну й особливістю цього закладу була фільтрація викладачів, які хором нам розповідали, що ми класні, розумні й цвіт нації . Що ми будуватимемо майбутнє . правда були й інші викладачі місцями але їх було мало
Внутрішні Пілігрими
Ви знаєте, по-різному людей буває. Хтось їде на дорогі ретрити, чи в Непал, шукає якихось монахів в оранжевих рясах, чи читає якісь розумні книжки про усвідомленість. Тратить на це просто тисячі доларів. Хтось просто йде в якісь паломництва, чи походи, проходить дорогами пілігримів, чи практикує якісь інші століттєві моножиттє практики, щоб в дорозі почути чи то себе, чи то Бога. Хтось бере більше радикальний курс і просто йде в монастир. Відгороджує себе від світу. Але все це в дійсності змога чи намагання прийти до себе. Одні з таких розумних книжок, які написав той чоловік в померанчому олязі, була така думка, що найважчі служіння - це служіння в боксіоденних речах. Коли ти не йдеш у ретрит, чи медитуєш десь в горах на одинці, чи ще щось таке, а коли ти робиш це в повсякденні. Коли ти ходиш на роботу, займаєшся хайтніми справами і якось інтегруєш цю духовну практику і пошук спокою в щодень. І це найважче, тому що це не про те, щоб ізолювати себе від світу, це про те, щоб вбудувати себе у цей світ. Знайти простір для себе, для своїх думок, знайти для себе час. І люди знаходять різні інструменти для таких речей. От в мене чай, в когось щось інше. Хтось медитує в процесі того, як він працює, комусь щастить. Хтось робить роботу, яка його наповнює, комусь не щастить. І займається роботою, яка його вбиває. Воно по-різному, але можливо нам не треба долати десятки кілометрів пішки кожен день, щоб прийти до чогось. Можливо нам просто достатньо загляду не всередину в себе. І там вже все є, що нам потрібно.
Позичені книги, другий мозк
Я навчився мислити, бо не мав грошей, щоб купити книжку.
Інвалідність як внутрішня еміграція
Про стан внутрішньої еміграції і людей з особливими потребами. Внутрішня еміграція — це така цікава річ. Тобто, вона, наприклад, щоб було зрозуміло, я, наприклад, з західної України. Я такий бендера, весь говорив українською. І я пам'ятаю, коли я був підлітком, я приїхав в Київ, і мені розповідали, що я, тіпа селюк, і повинен нормально людям пояснювати, що я від них хочу з розумілою мовою. І тоді ти розумієш, що твій світ закінчується за збурчем, і ти іммігрант у власній країні. Тому що просто, типу, соціум довкола чомусь тебе не розуміє. Потім, 30 років потому, вони тобі ось-ось розповідають, що там у місті "Х" всі говорили по-русски, тому їм так незручно, і вони взагалі жертви, і ми всі повинні співчувати, тому що так у них, тіпу, у житті сталося, тому ми всі повинні під них піднятися. Ну, це така історія, зрозуміла для багатьох, в дійсності, з Західної України. Я дуже радію, що зараз вона змінюється. Але є глобальніша історія. Ви народжуєтеся з особливими потребами у світі, створеному людьми, які таких проблем не мають. І цей світ, в принципі, взагалі не для вас. І ви не можете толком пояснити, що ви відчуваєте, тому що у вас і словнокого запасу для того немає, і розуміння, типу, вашого стану, якби, немає, тому що в більшості людей таких проблем нема. І відповідно, ви можете апелювати і розмовляти про ці речі тільки з тими людьми, які або перейшли такий досвід, або в них є, наприклад, діти, або в них є родичі. Ну, тобто, вони дотищені до того досвіду. І так виходить, що ви теж мігрант. Тому що ви живете в світі, в принципі, який, ну, закінчується не за збручем, а закінчується, в принципі, за дверима вашої квартири. І це веде до того, що ви ізолюєтесь. Ну, тобто, якщо в цьому світі не можете пояснити, хто ви, ви починаєте закриватися. Це один із шляхів. Другий шлях — це, якби, розширення життєвого простору. Тобто, ви починаєте повільно відвоювати, тобто, ви починаєте цю лінію збруча кудись рухати, якось пояснювати, якось йти в той світ і намагаєтеся якось пояснити щось. Якщо у вас вистачає, ну, життєвої енергії на це, якщо у вас вистачає на це сил і можливостей, якщо ви маєте в цьому потребу. Якщо ви цю потребу не освітовлюєте, ви починаєте ізолюватися і шукати світ, який для вас комфортний. І це може бути або віртуальний світ, де ви можете сформувати свою ідентичність без прив’язки до своїх фізичних проблем. І багато хто так робить, багато хто йде в геймблінг, багато хто йде в базартні ігри, ще на такі ставки, все решта. Хтось просто будує, ну, якби, віртуальний аватар і в ньому живе. От. Тобто, форматів ізоляції багато. Хтось переключається з людей, наприклад, на тварин, тому що в них більше емпатії і співчуття, ніж у людей. Хтось ще там щось робить. Ну, це така, типу, цікава історія. Але в дійсності є такий побічний ефект всієї цієї внутрішньої міграції, коли ти ростеш у світі, який для тебе чужий, ти розвиваєш автономну ідентичність. Це означає, що в тебе дуже багато підтримки і якорів, не зовнішніх, а внутрішніх. Тобто ти вчишся спиратися сам на себе, і це, може, з боку виглядає, як Мюхаузен, а на практиці це досить непоганий навик для виживання. Але це досить болісно. На практиці. І самотньо. Якщо що. Тому, так. Тому нам треба все ж таки розвивати внутрішні опори, але в той самий час будувати мости і ставити опори, які ведуть до зовнішнього світу, комунікації, відкритості, і будувати суспільство, де немає внутрішніх мігрантів, ні мовних, ні людей з особливостями, ні людей з якимись нейровідмінностями. І це вимагає гнучкості. І від тих людей, у яких є виклики, і їхнього розуміння, що світ їх не розуміє, і у зовнішнього світу, якому треба зрозуміти, що є просто інші люди, і вони мають право на існування. І це такий двосторонній процес. Я б дуже хотів, щоб цей процес відбувався в Україні. Тому що ми стикнемося. Ми вже стикаємося з людьми, у яких після війни є великі травми, як фізичні, так і психологічні. І ми маємо надію, що через тих героїв, які віддали здоров'я з усю Україну, побачимо, і цих героїв, і тих людей, які все життя були у внутрішній еміграції, тіні, які мають подібні виклики, і може вони не віддавали здоров'я за країну, але вони мають право існувати в тому соціумі. І бути в тому соціумі в комфорті, і приносити тому соціуму якусь цінність, яку вони можуть, і яку вони щиро хочуть принести.
Про природу інклюзії та наш моральний компас
У нас триває довга дискусія про інклюзію: як вона має виглядати і що це взагалі таке. Але будьмо відвертими й визнаймо один факт: потреба в інклюзії виникла через абсолютно зворотний процес — через те, що ми створили світ для нейротипових людей, які не мають життєвих викликів. І, в принципі, ми не можемо звинувачувати в цьому людство, адже кожен будує світ тими руками й очима, які має, сприймаючи інше через призму власного «я». Відповідно, це зручний світ для тих, у кого все типове: нейротипове, фізіологічно типове. І в цьому немає нічого поганого.
Про Софійку та вальс
Тут у багатьох українських медіа виходять новини та історії про Софійку, дівчинку з особливими потребами, яка мріяла станцювати вальс на випускному. І є така не дуже приємна історія, ніби "яжмать" з батьківського комітету школи не дуже хотіла її запрошувати на випускний. Суть історії в принципі досить позитивна, бо знайшлися адекватні батьки, і знайшовся адекватний хлопчик, який з нею таки станцював цей вальс. В принципі все дуже позитивно завершилося. Ну а я, як людина з ДЦП, яка також активно псувала кадри на дуже дорогій відеозйомці на випускному, можу сказати, що в нас за 25 років чи більше, на жаль, особливо нічого не змінилося. І мене навіть не тригерить ця історія з мамами — там, в принципі, немає чого коментувати, і це мене не дивує. Мене дуже тригерять коменти про цього хлопчика, бо кажуть, що це справжній чоловічий вчинок, що це просто якийсь акт співчуття, і ці коментарі хвилюють мене значно більше, ніж решта, бо вони показують ставлення нашого суспільства до цієї ситуації. От я хочу, щоб наше суспільство, якщо дай Боже виживе та переживе війну, відновилося і почало функціонувати. Щоб воно дійшло до того моменту, коли вчинок цього хлопчика не буде вважатися героїзмом чи "справжнім чоловічим вчинком", а буде нормальною, адекватною реакцією. Просто тому, що так нормально, так треба. Коли будуть черги з тих хлопчиків, і в принципі хто буде танцювати — буде вибирати дівчинка. От що мене тригерить. Ми не повинні перетворювати взаємодію з людьми з особливими потребами на якийсь особливий акт героїзму і вішати на це ярлик, бо сама ця ситуація є проявом адекватності. І мені це болить. Мені дуже шкода через це. А все решта я не коментую, бо, на жаль, коментувати нічого. І так було, і маю надію, що колись зміниться — коли саме, не знаю.
про укорінення
У мене вчора була така дуже довга розмова з другом, з , про імміграцію і про його погляд на цю імміграцію. Я зрозумів, що не розумію інших людей і тих, хто біг від війни, тому що одна з ознак цих людей — це високий ступінь тривоги. А я живу в тривозі все життя, тому що в мене гіперпильність і такий системний ПТСР, тобто тривога — це мій постійний супутник. Тобто вона в мене ніколи не зникає, вона трошки стала менше, коли я почав приймати антидепресанти. А інший момент у тому, що оскільки мене ніколи повністю не приймали через фізичний стан, особливості нашого суспільства і багато інших речей, ідентичність у мене змішана. Для Заходу я Мускаль, а для Сходу — Бандерівець, і багато інших моментів. І через те, що я дуже сильно не вписувався в суспільство, в якому я живу, я розвинув бензайне укорінення. Тобто моє дерево не має глибоких коренів, і воно дуже портативне, і, в принципі, можна з собою взяти горщик і просто перевезти його в інше місце. І мені просто ментально легше переїжджати. Плюс у мене в Україні ніколи не було відчуття дому. Мені відчуття дому вперше з'явилися в Польщі, де спрацювала моя, напевно, прихована польська ідентичність, тому що найбільша правда про мене, що я поляк, який щиро думає, що він українець. Тому, напевно, якось так. Це не відміняє моєї української ідентичності, любові до України. Я щиро хвилююся за цю країну, але в дійсності мені якось було набагато простіше і рідніше в Польщі, хоч я розумію, що це більше пов'язано не з країною, а просто з етапами мого життя, де в Польщі я почав таку велику іспанську реконкісту, де я почав забирати у роботи назад своє життя, формувати свою ідентичність, формувати свої смаки, відновлюватися після перших хвиль гарячня. І це такий дуже довгий процес, про який я, напевно, колись напишу довгий чит, але не зараз. Тому, якось так, я маю визнати, що ця комбінація життя в перманентній тривозі і портативності своїх коренів мені дуже сильно, в дійсності, розмила той імпульс між людьми, які переїжджали через війну, і моїм переїздом. Плюс, оскільки в мене інвалідність, я жив у світі, який взагалі до мене непридатний і взагалі до мене не імпонує, в мене такий, як би, антитіл до несприйняття іншими мене. Тобто, мені абсолютно байдуже, як мене сприймають, тому що це, в дійсності, їхня проблема, а не моя.
про казки
Казки — це не тільки для дітей. Але й не тільки для дорослих. Вони для всіх нас — включно з тими, кого ми носимо всередині.