У мене був задум якій я виношую давно - розповісти вам про ДЦП без купюр та трохи привідкрити ширму - шо власне ховаеться за травмою. Бо часто є травма а є супутні наслідки адаптаційних стратегій організму до травми . й вони можуть бути більш шкідливими за саму травму. Ну й оскільки вона у мене від народження я не маю уявлення шо таке життя до травми й шо таке нормально.

У мене купа когнітивних відхилинь та анамалій від дисфлексіі та дисграфіі до кольорової сліпоти й решти купа всього нейродевергентного й пришпильно інакшого.

Проте коли я почав задумуватися про ментальний стан та травму я помітив багато речей - тут й схільність до депресіі й рецедиви вигорянь.

Коли я почав з психологом серйозніше працювати я усвідомив що багато речей не про ДЦП . Тай я це зрозумів ще в 15 коли волонтерив . Тут проблема глибща

Це проблема нерозуміння та дефіциту базових потреб

- безумовної любові

- прийняття

- підтримки

- безпеки

Дефіцити в цих над фудаментальних речах на ранніх етапах розвидку породжують зламаних дорослих які ламають інших .

Кожен пункт заслуговує на книгу проте я вірю в силу безумовної любові яка породжує й прийняття й емпатію й все решта .

Безумовна любов робить нас рівними Богу й нагадує що ми є його подобою , помічниками й спів творцями його світу.

Це важко - прийняти дитину такою якою її створив Бог без намагання її "вилікувати" чи "змінити на нормальну" й в результаті несвідомо ми її інвалідизуєм й замінюємо її на її діагноз. Я бачив цього багато й це не завжди чисто вина батьків чи оточення . Це глибока суспільна й соціальна проблема пост тоталітарних суспільств з парадами робочих та спортсменів та спец інтернатами для інвалідів та дефектних дітей. Сама ідея призми придатності до загального блага як й слово інвалід - людина яка не придатна для подальшої служби в римській армії перетворює індивід на набір функціі та критеріі виконання цих функцій в викревленому суспільстві. Це дуже безлико й жорстоко й власне й є формою насилля тоталітарної системи над індивідумом.

Наприклад протестанські й західні суспільства ставляться мякіше до людей з потребами.

Я не люблю слово інвалід й мабуть ше більше не розумію термін людини з особливими потребами бо майже всі мої потреби для мене особливі

Я більше схиляюся до терміну - людина з незвичайними викликами в буденних речах.

Й я глибоко вірю що задача суспільства не лише батьків це допомогти дитині зрозуміти ці виклики , їх прийняти й адаптуватися до них наскільки це можливо.

Також ми як суспільство повинні створити умови спів існування з людьми які з ціми викликами стикаються

Проте навіть для людей які не стикнулися з фізичними та ментальними перешкодами я бачу дифіцит прийняття та любові як з сторони близьких та далеких так й з сторони себе самих - й це мене хвилює