Я тут уже отримав по шапці від багатьох — що, мовляв, мені не зрозуміти масштаб травми біженців війни з України, і мій досвід не такий, бо я, мовляв, поїхав сам, на чудових умовах і не тікав від війни.

Й мабуть, воно дійсно так.

Від чого я, власне, їхав? Від гопів та Януковича. У 2010 році у мене був напад параної, бо взимку на мене напали, дали по голові й пограбували. Я був не один такий: то тут, то там випливали історії про «прошарених» гопів, які почали вибивати PIN-коди з карток або змушували спустошувати баланс у банкоматі. Тому я мало не з охороною забирав із банку зарплату, одразу переводячи її у валюту. Накладіть зверху розквіт правління Януковича — і я вирішив, що мені просто небезпечно залишатися там, де я є.

Досвід першої еміграції був казковим: миттєва віза, ідеально підготовлені документи. EPAM релокував як боженька — у Польщі мене зустріла релокейт-команда, відвезла до нової квартири, і наступного ранку я просто поїхав в офіс. Стресу нуль, усе готово. Мова здавалася простою, але я одразу пішов на курси польської. Так, я трохи дауншифтнувся з архітектора до лід-розробника й втратив у зарплаті майже половину, проте отримав лише 20% від свого колишнього навантаження.

За 11 місяців я об'їздив пів Європи. Але казка закінчилася: EPAM згортав проєкт, і з'явилася загроза повернення. Постало питання — куди далі?

Берлінська реальність

Я шукав роботу всюди й знайшов позицію майже мідла в Берліні — як консультант, але з досвідом у продажах ліцензій та проєктів. І от тут за рогом на мене чекала сувора реальність міграції:

* Всі папери я робив сам.

* Переїзд — на 120% на мені.

* Бюрократія в Німеччині — на мені.

* Підтримки від компанії — нуль.

* Розуміння, що мені потрібен час на пошук житла та оформлення документів — мінус 100%. Мені відверто погрожували звільненням, якщо не виконуватиму план продажів та годин консультацій.

Друг закинув мене машиною в Берлін під осінню зливу. Привіз у прокурений мотель, який мені зняв його брат. Наступного дня з'ясувалося, що контора, яку порадив той самий друг — фікція, і квартиру за два тижні я не знайду ніколи в житті.

Мій рівень мови був десь мінус 700. Я міг хіба що сказати, що я «велосипед» і не розмовляю німецькою. Я випадково купив дитячий квиток у транспорті й отримав штраф 65 євро. Моя картка не працювала в магазинах. У номері мотеля не було навіть чайника чи змоги приготувати бодай щось.

Мій друг у Штутгарті телефоном допомагав як міг, щоб знайти тимчасове житло та перевізника. Коли я вперше за 4 тижні зміг нарешті приготувати вечерю, заварити чай і лягти спати у квартирі, яка не смерділа цигарками, — я був щасливий, мов слон.

У лещатах Блукард та німецької бюрократії

Перші власники Блукард (Блакитної карти) були жорстко обмежені в правах, прив’язані до контрактів і трималися за роботодавця як блоха за собаку. Моя зарплата впала до блукардного мінімуму — цього вистачало впритик на життя. Я справді починав усе з нуля.

Що служба міграції, що інші інституції вимагали перекладачів, мали форми виключно німецькою й ставилися до мене відверто зневажливо. Служби підтримки інтернету (Deutsche Telekom) відверто хамили й знущалися, мовляв: *«Це Німеччина, йди ти в дупу зі своєю англійською»*.

Моя зарплата була на межі: я вже не вважався бідним, тож мені не світили ні безкоштовні курси, ні допомога, але водночас цих грошей катастрофічно не вистачало для нормального рівня життя. Постійні пошуки квартири створювали проблеми на роботі. Житло не хотіли здавати без довідок про доходи за 3 місяці та кредитної історії (Schufa). Плюс-мінус видихнути й переїхати в постійне житло я зміг лише через 3 місяці після приїзду.

Мовні курси мені врешті затвердили, але на роботі чітко дали зрозуміти: ходити туди в робочий час — не варіант, лише після 18:00. Я знайшов єдину школу на іншому кінці міста, яка проводила вечірні заняття. Мій день починався о 7:00, додому я повертався о 22:00, а спати лягав уже «завтра».

Найважчим було зняти з себе корону архітектора й розробника, щоб стати Salesforce-консультантом та сейлом. У мене були депресивні епізоди й прямі напади паніки, коли я вже буквально пакував речі, щоб повертатися додому. Перший рік у Німеччині, порівняно з Польщею, був просто пекельним жахом. Я не розумів, що я зробив зі своїм життям і що буде далі. Перше житло я обставив меблями з *Kleinanzeigen* та вживаною технікою, бо взагалі не знав, чи залишуся тут жити.

Ефект доміно та вихід із піке

Через 11 місяців мене звільнили. Правда, дали допрацювати ще рік, щоб я мав право на виплати по безробіттю. Я був у шоковому стані: ні роботи, ні знання ринку, ні знайомств. І цокаючий таймер у 3 місяці на пошук нової компанії, щоб не втратити документи, маючи мову на рівні А1.

Так я відкрив для себе *Agentur für Arbeit* — і знову папери, візити, перекладачі.

Мій наступний контракт був у гіпертоксичній компанії. Там я взагалі почав сумніватися у своїй кваліфікації, скілах і навичках — почувався невдахою та ідіотом. Наступна робота мене добила остаточно, бо там виявилося ще гірше — нацистські претензії в стилі *«чому у нас працюють емігрантські мавпи?»*. Я не пройшов випробувальний термін. На тлі цього стресу я захворів, потрапив лікарні й потребував операції. Так пролетіли мої перші три роки в Німеччині.

Я почав усвідомлювати, що мої комунікативні патерни та звичний стиль роботи викликають спротив і негатив у місцевих. Я потребував серйозних змін у власній поведінці та мисленні. Між нами була величезна ментальна прірва, помножена на культурний шок і банальне взаємне нерозуміння. Це був провал за провалом, і я почав сумніватися геть у всьому.

Цей ефект доміно тривав, аж допоки я не потрапив у TomTom. Ця велика компанія допомогла мені повернути віру в себе. Вона дала мені підтримку й можливість перебудувати себе, адаптувати власну поведінку під європейські та німецькі манери. У мене нарешті відкрилися очі на світ, а життя почало ставати на рейки.

Взагалі, приблизно зрозуміти, куди саме я потрапив і як тут жити, я зміг лише через 3.5 роки після того, як уперше приїхав до Берліна.