Ви знаєте, що в дійсності казки пишуть для дорослих. І взагалі казки, особливо не народні, а там пізнього періоду, які там писав, наприклад, Шарль Перро чи Андерсен, вони були орієнтовані на соціум, на солони, на якісь серйозні філософські чи соціотеми. І тобто казки — це не просто, і ти це зазвичай усвідомлюєш, коли в тебе з'являються діти, і ти починаєш ці казки читати разом з дітьми.

І потім до тебе починає доходити, в принципі, що а-а це не настільки дитяча тема, як здавалось. Зрозуміло, що старі казки дуже сильно були орієнтовані на те, щоб нажахати тих нещасних дітей, і в них взагалі рідко бували хеппі-енди. І, напевно, що рекордсменом в цьому змаганні є німецькі казки, тому що вони такі досить похмурі. Те особливо там всякі фінські епоси і все решта — ну там просто розчлененка, канібалізм і купа всього, чесно кажучи, страшного і точно без хеппі-енду.

Але сьогодні ми поговоримо про Андерсена і «Гидке каченя». Це така в дійсності казочка, яка мені завжди дуже подобалась. І там є хеппі-енд, але в дійсності це ніби така складна казка про мою улюблену тему. І ця улюблена тема в дійсності — це ідентичність.

Професійний контекст та соціальний вимір

Та, ідентичність. В принципі, я працюю вже декілька років, років сім, в принципі, в такому домені, як self-sovereign identity. І для мене дуже цікавить, в принципі, що таке ідентичність, що її формує у людей, у ШІ-агентів, що таке конфлікт ідентичності. І, в принципі, це велика тема назагал для українського суспільства, тому що в нас є такі розколи ідентичності в дійсності досить великі.

Гидке каченя

Але поговоримо ми про гидке каченя. Зрозуміло, там є хеппі-енд: каченя стає прекрасним лебедем, його приймають, і все в нього чудово. Але в дійсності проблема в тому, що цей лебідь народжується в середовищі, яке нічого про лебедів не знає. Та, і йому нав'язують ідентичність, якій він не відповідає, в якій він в дійсності гидкий, незграбний і страшний.

І це не тому, що в принципі... ну так... ну тобто, якщо поглянути з точки зору качок — це він дійсно гидке каченя: на каченя не подібний, в качачий світ не вписується, і на цьому тваринному дворі чи фермі він взагалі якби, ну, не в тему. Да, і це проблема. Але він про цю проблему не знає, тому що довкола його оточення, яке дуже сильно орієнтовано, в принципі, на цей тваринний двір, на «хороших качок», які потім стануть класною смачною фуа-гра, яку можна з'їсти до вина.

І там оця індичка, яка цим всім тваринним двором заправляє, в дійсності розказує, що якби правильно, а що ні. І якби з цієї точки зору він дійсно гидкий, він дійсно не вписується, тому що просто це не його ідентичність, але він про це не знає. І це в дійсності така досить трагічна історія конфлікту ідентичності, яка є нав'язаною. Тобто він в це реально вірить, що якось так от сталося, що він от народився отакий: дуже невдалий, дуже неправильний.

Криза прийняття та метафора інвалідності

Він думає, що його не будуть сприймати інші, тому що йому от розповіли на тому дворі, що він невдалий, інакший, поганий, жахливий, гидкий і все таке. І от він усамітнюється, в нього ця криза прийняття ідентичності. Але його в дійсності підсвідомо тягне до цих прекрасних птахів, якими він захоплюється. І у нас там відбувається якби хеппі-енд, тому що він в якийсь момент вирішує, що: «Ну добре, мені потрібне прийняття, я хочу стати частиною із ними, і якщо вони мене навіть розтерзають — це також буде якась взаємодія, якої я прагну».

І тут з ним стається чудо, тому що виявляється, що він зовсім не каченя, а один із цієї чудової групи, і ми всі плачемо в кінці і за нього радіємо.

В дійсності, якщо нам, наприклад, говорити про інвалідів, то такого хеппі-енду не буде. Ну тому що, по-перше, інваліди — це штучний конструкт, з яким ми всі боремося, тому що це є люди з особливими потребами в першу чергу. Але от у нас немає такої success story, що оці всі інваліди — це такі чудові птахи, і вони такі граціозні, і потім вони там будуть літати над цим всім подвір'ям, і їм всі будуть заздрити. Тому що це не та соціальна група, якій заздрять. Тому хеппі-енду в дійсності в цій історії не буде, на жаль.

Шляхи самоідентифікації

Але буде історія конфлікту ідентичності. Тобто вони народжуються в світі, де від них хочуть, щоб вони були каченятами, а каченятами вони, на жаль, по об'єктивним причинам бути не можуть. От і вони живуть у світі, який для них абсолютно чужий і неадаптований. І це в дійсності також така казка, яку Андерсен не написав — це про таке «кульгаве каченя із дислексією». От і в дійсності це така дуже сумна історія.

Але в цій історії також є якби позитив, тому що це «кульгаве каченя із дислексією», в принципі, може створити якби ідентичність і прийняти себе. І як виявиться згодом, у цього каченяти, в принципі, може бути навіть цілий фан-клуб, і таких гидких каченят довкола буде дуже багато. Або, скажімо так, ми всі одружуємося з якимись своїми травмами — тобто всі наші партнери чимось до нас подібні. І, в принципі, це в дійсності також можна написати таку казку про кризу ідентичності, прийняття себе, і це все буде йти по мотивам Андерсена: тобто твоя взаємодія з суспільством, воно тебе не приймає, потім ти усамітнюєшся, якось оце все в собі варишся і в якийсь момент наважуєшся показати себе світу, який тебе, як не дивно, приймає.

Ну це якщо розказувати про хеппі-енд. А якщо розказувати про реальне життя — на жаль, цей світ створений нормотиповими людьми, у яких немає особливостей, або вони у них є, але вони їх якось заганяють в якісь рамки нормального розподілу і будують, в принципі, зручний світ для більшості цих людей. І чим у нас більш адаптоване і відкрите суспільство, тим ширше, в принципі, рамки їх толерантності і того світу, який вони будують довкола.

Висновки про інклюзивність та літературу

Вони починають думати не тільки в межах своєї квартири, але й в межах свого під'їзду і будинку, а згодом — в межах свого міста і всього решта. І вони починають в своє коло включати людей, яким, наприклад, потрібний пандус. І з цього в дійсності все починається: від квітів на коридорах до якихось кращих адаптаційних механізмів для своїх сусідів, які, наприклад, не можуть вийти на вулицю. От і це про розширення толерантності і прийняття ідентичності суспільством.

Але в дійсності паралельно з цим існує історія цих «гидких каченят», які цю ідентичність свою формують. І в них є в дійсності такі два великих шляхи: або цю ідентичність максимально ігнорувати і пробувати адаптуватися і пробувати бути майже нормальною людиною (тобто це самозаперечення), а інша, в принципі, дорога, менш очевидна — це самоприйняття. Та, прийняття своєї унікальності, визнання її, визнання власних потреб і, в принципі, формування чогось більш автономного, екологічного і комфортного для себе.

Я не можу сказати, який з цих шляхів є правильний і більш прийнятний — це дуже сильно залежить якраз від ступеня толерування суспільством того, з чим воно стикається. Розумієте, і ця проблема ідентичності — це не тільки проблема людей з особливими потребами, це, наприклад, потреба людей з іншою орієнтацією, з іншою там, наприклад, гендерною ідентичністю... чи там асоціація карооких людей, які люблять солену лакрицю, а люс (сім'я?) їх не розуміє, тому ці цукерки для них не виготовляють, їм треба там контрабандою з Данії їх возить.

Або у нас є, наприклад, ідентичності чи там якісь речі, які ми визнаємо як розлади, які, наприклад, дуже сильно конфліктують з нашим поняттям прийнятного. Ну, наприклад, там, не знаю, педофілія, або там, не знаю, якісь серійні вбивці — ну от у них є потреба вбивати. Це для нас як для соціуму, в принципі, неприйнятно, тому що ми не хочемо, щоб нас вбивали, або ми, наприклад, хочемо захищати своїх дітей. Тут уже починається конфлікт, коли межі ідентичності починають шкодити і руйнувати те суспільство і середовище, в якому ми знаходимося.

Але якщо, наприклад, у нас є проблема, що людина має там якісь проблеми з мімічними м'язами, чи не може нормально говорити, чи, можливо, недочуває, або там банально кульгає, їй там потрібна якась нормальна інфраструктура, щоб їй функціонувати і пересуватися — ну це вже дещо інша в дійсності історія. І от ця історія про гидких каченят — це в дійсності історія про конфлікт ідентичностей, коли людина народжується зовсім іншою, але оточення про її ідентичність нічого не знає.

Освітній аспект

Тому що, в принципі, качки взагалі нічого абсолютно не знають про лебедів. Або, можливо, вони їх бачать в більш дорослому віці, коли вони там пролітають над їхньою фермою — вони там хтось на них не звертає уваги, хтось ними захоплюється. От, але це не їхня історія. І в дійсності це якраз і ця проблема ідентичності для людей з особливими потребами. Ми не можемо сказати, що люди з особливими потребами — це якісь прекрасні лебеді, але це точно не качки у качачому суспільстві. Якби про це дуже гарно Андерсен написав.

І це, я думаю, що треба включити у шкільну програму, але не просто там «діти прочитали і порадувалися за каченя, що виявилося от як класно все получилося», а якраз підкреслити і пояснити оці ідентичні конфлікти: що ідентичності можуть бути різними, і в одному суспільстві у нас можуть бути і качки, і індички, і рожеві поні, і чорні свині, і чорні лебедя — та господи, все що завгодно, тому що світ такий дуже різноманітний. От і Андерсен саме про це писав. Або, скажімо так, це наклалося на мою історію, і я це так прочитав.

Література як кооперція

Тому що в дійсності будь-який літературний твір — це такий якби заговор між автором і тим, хто його читає. І коли ти його читаєш, ти в своїй уяві вибудовуєш якісь літературні конструкти, ти це візуалізуєш, ти це переживаєш, ти накладаєш на це свої емоції, ти накладаєш на це свій досвід, і в тебе в дійсності з'являється якась зовсім інша картинка того світу. І кожна казка, і кожний літературний твір він тим і чудовий як література як форма мистецтва, що це в дійсності народження кооперації.

І в дійсності література, якщо забути про музику, то література якраз має цей дуже великий простір для спільної творчості і спільної інтерпретації в дійсності між читачем і автором. Тому що це якби кожне прочитання — це реконструкція цього твору, його візуалізація, його пережиття через власну оптику, через власний досвід, через власну уяву. І мені дуже сумно, наприклад, що там наступні генерації — вони цього, цієї магії не відчувають. Але про це ми, напевно, що поговоримо в якомусь ну іншому дописі, тому що це вже занадто багато. Але що я вам можу порадити — це читайте казки, тому що вони в дійсності писались зовсім не для дітей.

P.S

Ну ви, напевно, що не могли не помітити, і що кожний цей допис супроводжується стилізованою картою Таро з Цугі. Цугі — це такий кіт, у якого немає ноги, хвоста. Це довга історія, в принципі коли-небудь я і про нього також напишу.

Але тут ми бачимо такий Аркан Смерті. В дійсності Смерть — це не про те, що ми завтра всі помрем від Третьої світової, а Смерть — це, особливо у Алістера Кроулі, — це такий процес трансформації. Трансформація ідентичності, коли стара ідентичність відходить, а нова з’являється.

І це такий процес тектонічних змін в житті, в ідентичності. І коли, якби, Смерть фігурує в розкладах, це не завжди означає щось погане. Якби ми тут і бачимо нашого Цугі в ролі оцієї от жінки з косою, яка, на жаль, вбиває наше каченя.

І тут можна застосувати, якби дійсно там, відкрити дискусію, чи було в дійсності каченя, чи був завжди лебідь, і чи ця Смерть відбувається насправді, чи тільки в голові цього каченяти. На це у нас відповіді немає, але в дійсності всі мої статті мають в ілюстраціях таке напів езотеричне, якийсь напів езотеричний зв’язок з Таро.

От, та. 40-річний дорослий чоловік інколи може займатися чимось таким веселим, тому малюнки також мають значення.